Людяність у нелюдяний час
Людяність у нелюдяний час
(нарис)
Наша країна – велика, друга за розмірами в Європі. Наша країна – співуча, зелена, красива. Наша країна – Україна!
Україна — це славетна історія, чарівна природа, неповторна культура. Україна — це та земля, де я народилася , це — моя Батьківщина, найкраща і найрідніша, і, головне, незалежна.
24 серпня 1991 року сталася важлива подія — Україна проголосила про свою державну незалежність. Акт проголошення незалежності має велике значення, він заклав початок для побудови вільної держави.
До 1991 року Україна ніколи не мала державності як такої. Українські землі входили до складу кількох держав, серед яких були Польща, Австро-Угорщина, Росія. Важко навіть уявити, яких зусиль було докладено українцями, аби досягти жаданої мети — незалежності.
Усі найкращі, найсвідоміші українці протягом століть мріяли про незалежність своєї країни, віддавали всі свої сили, щоб досягнути мети. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Василь Стус та багато інших увійшли в історію нашої культури як імена найзавзятіших борців за волю й незалежність України, а поряд із ними вагомий внесок у здобуття незалежності внесли і мільйони невідомих борців. Врешті-решт спільні зусилля не залишилися марними. Майже двадцять п’ять років тому на вустах українців зазвучали слова: держава, самостійність, незалежність !
Я розповім про людину, яку з першого погляду, можливо, і не можемо вважати активним борцем за незалежність, але завдяки любові до свого народу, до малої батьківщини, він урятував тисячі життів під час голодомору.
Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації й національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі, знищити думку про незалежну Україну.
Але і в такий нелюдяний час були люди, які,ставлячи під загрозу свою свободу і, можливо, життя, рятували інших, і не втратили головного – людяності.
У Лошкарівці та навколишніх селах і до цього часу бережуть добру пам'ять про Дмитра Никаноровича Чубіна, завдяки якому в 1932 -1933 роках тут не помер жоден селянин з голоду.
Дмитро Никанорович Чубін народився у Лошкарівці. Юнаком пішов працювати муляром на завод у Катеринославі. Там познайомився з активістами більшовицького руху. За таку діяльність був заарештований і відправлений на заслання.
У 1920 році Д. Чубін був направлений у Лошкарівку. Він став головою сільради, очолював промартіль, згодом очолив господарство імені Жовтневої революції.
У 1932 -1933 роках, коли в Україні панував голод, Д. Чубін дістав для земляків вагон макухи та відходів зерна, а також житню муку та сою. Це дозволило видавати учням місцевої школи у колгоспній їдальні гарячі страви.
Найбідніші сім’ї отримували з колгоспної комори відходи та макуху. Завдяки цьому в Лошкарівці та найближчих селах жодна людина не померла з голоду.
Зі спогадів очевидця тих страшних років Миколи Левковича Лопати.
« У нашому селі ніхто не помер від голоду тому, що на той час головою промколгоспу була відповідальна, розумна людина - Чубін Дмитро. Колись він був разом з Петровським у засланні і дуже добре його знав. Дмитро Никанорович поїхав до нього на прийом, можливо, ризикуючи свободою та життям, що став на захист селян у такий жорстокий час, і той дав розпорядження видати йому для людей житню муку, макуху і сою. Кладовщик Самоткан Павло видавав кожного дня потрошку пайок з цих продуктів. Було дуже важко в ті голодні часи, але люди в Лошкарівці вижили, дякуючи Д.Н.Чубіну».
Завдяки Дмитру Никаноровичу залишилась живою моя прабабуся, народилася бабуся, мама, я та ще багато лошкарівців, які сьогодні живуть у різних частинах нашої батьківщини та працюють на її розвиток.
Пам'ять про минуле і спільна праця заради майбутнього перетворять нашу Україну у квітучу державу. Країну, яку поважатиме світ, де не буде війни, не будуть гинути молоді люди, народ якої ніколи не знатиме, що таке голод.
Я вірю, що прийде час і кожен з гордістю скаже : «Я — частинка великого народу, я - українець, мова моя – українська, і цим пишаюся».
2015 р. Матвієнко Ірина